Адам Міцкевич
Починаючи з 20-х років ХІХст., твори Міцкевича широко відомі і в Україні. Ними захоплювалися Тарас Шевченко й Леся Українка, Михайло Коцюбинський та Іван Франко. Українською мовою твори поета перекладали П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Старицький, І. Франко, пізніше— П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко і найбільше — Максим Рильський.У 1905 році у Львові було споруджено один з кращих в Україні пам'ятників Міцкевичу (скульптори М. Таращукта
А. Попель).Ти не як пам'ятник над намиУ голубій височині,—Ти з нами поруч, наш Адаме, Ідеш в безсмертні наші дні.Ти з Олександром, ти з ТарасомДивився мудро в даль віків,Тому не поржавіє з часомВаш вічнийвайделотський спів.Ти не лише всесвітній подив,
Київ, Стеблів, потім Одеса, Крим, Харків... Тут пролягали шляхи хоч і вимушеної, але ж якої захоплюючої й корисної для поета мандрівки українською землею, тут відбувалося його знайомство з її мешканцями.На сторінках поеми «Пан Тадеуш» Міцкевич залишить дорогий йому спомин про перебування на берегах Росі:Чи на Вкраїні я б ту липу упізнав,Що сотню панночок і сотню хлопців бравихХовала в холодку при танцях і забавах,Як вечір повивав блакитноводу Рось?За допомогою російських друзів Міцкевич одержує призначення на роботу в Одесу, звідки виїжджає в Крим. В листі Йоахима Лелевеля, відомого польського історика, він пише; «Але я бачив Крим! Я витримав страшенну бурю на морі... Я бачив Схід у мініатюрі». В результаті подорожі в Крим з'явилася збірка «Кримські сонети», куди увійшло 18 поезій. «Кримські сонети» називають складною чудовою симфонією, філософсько-історичною, інтимно-ліричною, сповненою завжди глибоко поетичних думок, переживань і замальовок, симфонією, що зберігає невмирущу благородну красу і звучить аж ніяк не меланхолійно.
А. Попель).Ти не як пам'ятник над намиУ голубій височині,—Ти з нами поруч, наш Адаме, Ідеш в безсмертні наші дні.Ти з Олександром, ти з ТарасомДивився мудро в даль віків,Тому не поржавіє з часомВаш вічнийвайделотський спів.Ти не лише всесвітній подив,
Київ, Стеблів, потім Одеса, Крим, Харків... Тут пролягали шляхи хоч і вимушеної, але ж якої захоплюючої й корисної для поета мандрівки українською землею, тут відбувалося його знайомство з її мешканцями.На сторінках поеми «Пан Тадеуш» Міцкевич залишить дорогий йому спомин про перебування на берегах Росі:Чи на Вкраїні я б ту липу упізнав,Що сотню панночок і сотню хлопців бравихХовала в холодку при танцях і забавах,Як вечір повивав блакитноводу Рось?За допомогою російських друзів Міцкевич одержує призначення на роботу в Одесу, звідки виїжджає в Крим. В листі Йоахима Лелевеля, відомого польського історика, він пише; «Але я бачив Крим! Я витримав страшенну бурю на морі... Я бачив Схід у мініатюрі». В результаті подорожі в Крим з'явилася збірка «Кримські сонети», куди увійшло 18 поезій. «Кримські сонети» називають складною чудовою симфонією, філософсько-історичною, інтимно-ліричною, сповненою завжди глибоко поетичних думок, переживань і замальовок, симфонією, що зберігає невмирущу благородну красу і звучить аж ніяк не меланхолійно.
Володимир Маяковський і Україна
13 січня 1924 року в газеті «Пролетарська правда», що виходила у
Києві, було надруковано оголошення: «Товаришу Маяковський! Робітничі
кореспонденти чекають на вас у своєму клубі 13 січня о 1 годині
дня».
Після
відвідин клубу молоді київські поети запропонували зарахувати Маяковського
кореспондентом газети «Пролетарська правда», російський поет дякував
й обіцяв писати. Обіцянку він виконав. 2 березня газета опублікувала його вірш
«Київ». У поезії Маяковський говорить про історію давнього міста.
А
у 1926 році В. Маяковський написав чудовий вірш «Долг Украине», в якому він
звинувачує російських обивателів в обмеженості знань про Україну і радить їм
усім вивчити українську мову та краще пізнати українську
культуру.
Закоханий
в Україну Райнер Марія Рільке
Він
був чи не першим із великих західноєвропейських поетів,що виявив активний
інтерес до давньоруського мистецтва,природи, людей і народної творчості Росії
та України,посилено вивчав їх, прагнув пропагувати в Німеччині.
Д.Наливайко
Поет любив мандрувати. У 1907 році
Рільке познайомився з Лу Андре Саломе, дочкою генерала російської
армії французького походження. Разом з нею він у 1910 році подорожував Росією
та Україною. Поет із зацікавленістю знайомився з Києвом, Дніпром, доїхав до
Кременчука, Полтави, Харкова. Рільке був вражений
красою української природи, народними піснями.
Рільке
закохався в Київ, вважав його «близьким до Бога». Особливо багато вражень
отримав від Софіївського собору, Києво-Печерської лаври. Враження вилилися у
збірки «Часослов» і «Розповіді про Господа Бога». Рільке вражають
кургани, що височіють над степом. Кургани — могили минулих поколінь.
Він захоплюється староукраїнською літературою та Гоголем.
Пошуки
духовного провідника приводять Рільке до Канева, на могилу Т. Г.
Шевченка.
Анна Ахматова
Чи знаєте ви, що мати великої Анни Ахматової похована на Хмельниччині, в селі Слобідка-Шелехівська Деражнянського району? І що там є дуже затишний, багатий на меморіальні речі музей поетеси, розміщений у колишньому маєтку її тітки?
Будинкові «тітки Вакар», як називала Анна свою родичку, понад двісті років, проте він добре зберігся. Його оточує парк, точніше — те, що вціліло з далеких часів, коли тут було «дворянське гніздо». Ахматова приїздила сюди не раз. Уперше — семирічною дівчинкою. А потім іще принаймні двічі — 1906 року і 1912-го. Про ці сторінки біографії поетеси дослідники згадують рідко. А тим часом, «слобідсько-шелехівські» сюжети Анни Ахматової вельми цікаві.
Власне, тоді вона була ще не Ахматовою, а Анею Горенко. В Одесі (місті моєї юності!) поетесу вважають стовідсотково «своєю», оскільки народилася вона в дачному будиночку на Великому Фонтані, біля моря. І хрещена була в Преображенському соборі. Її батько був морським інженером — красенем і ловеласом, чиї численні романи «на стороні», зрештою, й зруйнували родинне життя Андрія Антоновича та його дружини Інни Еразмівни, яка на той час встигла народити шестеро дітей. Анна мала двох братів і трьох сестер.
Виходило так, що приїзди в Слобідку-Шелехівську були пов’язані з драматичними моментами в житті Анни. 1906 року розлучилися батьки, і тепер мати — з її абсолютною житейською непрактичністю — опинилася в скрутній ситуації, коли стали серйозно дошкуляти матеріальні труднощі. А в липні померла від туберкульозу сестра Інна. Анні ж щойно виповнилося сімнадцять. Вона, жителька Царського Села, приїхала в Київ складати іспити у Фундуклеївській гімназії. У Києві жили родичі, в тому числі й «тітка Вакар» — Анна Еразмівна Вакар, яка в Слобідці-Шелехівській мала дачу. Поруч, у сусідньому селі Літки, таку ж дачу мала її сестра. Старий Еразм Стогов подарував по маєтку кожній із дочок — не вистачило тільки матері Анни, Інні Еразмівні.
У Слобідку-Шелехівську Анна приїхала з «рубцями» на серці: вона щойно пережила любовну драму. Та ще й яку! Хотіла навіть накласти на себе руки, оскільки той, кого вона покохала — студент Петербурзького університету Володимир Голенищев-Кутузов — виявився холодно-байдужим до її почуття.
Скільки пристрастей уже звідало серце Анни! Вона вже давно пише вірші, проте час літературного дебюту ще не настав. Утім, він уже зовсім близько: на сторінках журналу «Сиріус» Гумільов незабаром надрукує її поезію «На руке его много блестящих колец...»
У музеї, під склом, є гіпсовий зліпок її руки. У молодості в Анни було бліде обличчя, довге темне волосся — і прекрасні білі руки...
Склавши іспити, вона поїхала в Євпаторію, до улюбленого свого моря. А потім знову повернулася в Київ. Треба було закінчувати гімназію. Взагалі-то, Анні «світив» Смольний інститут у Петербурзі, — однак у його стінах вона затрималася ненадовго, всього на кілька тижнів. Її відрахували, помітивши одного разу, як вона — сонна! — блукала коридорами інституту.
И вот я, лунатически ступая,
Вступила в жизнь, и испугалась жизнь, —
напише Анна Ахматова через багато- багато років. У неї це й справді було десь до 13—14 років: лунатизм. У найновішій біографії поетеси лунатизм Ані Горенко пояснюється втратою внутрішнього спокою, викликаного розладом між батьками та хворобами й смертями двох сестер
Сім’я Горенків
Отже, влітку 1906 року Аня Горенко поселилася в Києві. Колись — ще в далекі 1840-ві! — тут, у канцелярії генерал-губернатора Д.Бібікова, служив Еразм Стогов, її дід по матері, який устиг чимало зробити для благоустрою міста.
Аню прийняла родина Вакарів. Проте в тітки вона почувалася не дуже затишно, про що невдовзі й написала Сергієві фон Штейну, чоловікові своєї сестри Інни: «До мене тут усі дуже добре ставляться, проте я їх не люблю. Надто ми різні люди. Я все мовчу і плачу, плачу і мовчу. Це, звичайно, видається дивним, але оскільки інших недоліків я не маю, то користуюся загальною прихильністю» (із листів Анни Горенко до С.Штейна )
Листи до Сергія фон Штейна — кардіограма її душі київського періоду. Її думки часто залітають у Царське Село, де вона мріє побувати бодай на Різдво. Найголовніший же мотив листів — Володимир Голенищев-Кутузов. Анна переповнена почуттям до свого коханого, якому немає ніякого діла до її страждань. Наполегливо просить Штейна вислати їй його фотографію, зізнаючись: «я досі люблю В.Г.-К. І в житті немає нічого, нічого крім цього почуття. У мене невроз серця від хвилювань, вічних терзань і сліз».
Нарікань на розладнане здоров’я багато. Безсоння, серцеві напади, запаморочення... Одного разу, коли родичі поїхали з Києва у свій маєток на Поділля, Анна впала, втративши свідомість, на килим, а коли прийшла до тями — не могла сама роздягтися, ще й привиддя якісь марилися перед очима! «З серцем у мене зовсім погано, і як тільки воно заболить, ліву руку зовсім відбирає», — скаржиться Анна Горенко своєму другові.
Їй часто здається, що вона нікому не потрібна. Тому в листах домінують апокаліптичні настрої: думалося навіть про смерть. Якось згадала, що рік тому, в Євпаторії, хотіла повіситися — проте тоді нічого не вийшло: «цвях вискочив із вапняної стінки». «Мама плакала, мені було соромно — взагалі кепсько...»
Тепер так само почувалася зле. «Грошей немає. Тітка пиляє», — таким було повсякдення. «Тітка Вакар... мене не терпить», — вирішила Анна. Її гнітять розмови про політику, рибні обіди, крик дядька. «Я не можу винести цього обману, який обплутав мене... Пошвидше б закінчити гімназію і поїхати до мами». Хоча звідтоді, як вона залишила Царське Село, минуло лише півроку.
Атмосфера в домівці Вакарів так гнітила Анну, що, зрештою, вона перебралася жити до своєї кузини, Марії Змунчилли. Це одна з київських адрес Ахматової: вулиця Мерінгівська, 7, квартира 4 (нині — вул.М.Заньковецької).
Вона палила — очевидно, в ті часи це було екзотикою. Потім — на радість родичів — кинула. А загалом, нічого доброго в її київських буднях, судячи з листів, не було. Суцільна душевна неприкаяність і зосередженість на власних стражданнях. Вони явно перебільшені («Я скінчила життя, ще не починаючи»; «я вбила душу свою, і очі мої створені для сліз...»). Так, зрештою, буває в юності, коли перші драми здаються кінцем світу. Причина добре відома: отрута нерозділеного кохання. Саме ці слова й написала одного разу Сергієві фон Штейну гімназистка Аня Горенко.
Звісно, її не оминали увагою зацікавлені погляди ровесників і дорослих чоловіків. Але що з того?! Кузен Дем’яновський освідчується «кожних п’ять хвилин», тільки Анні він нагадує набридливу муху. Поет Федоров (старший за Анну на цілих двадцять років!) цілував її, «клявся, що любить», — а їй запам’яталося, що Федоров, цілуючи, «знову пах обідом»... Голенищев-Кутузов — ось хто поселився в її серці по-справжньому!
Хоча, хтозна, чи так уже й по-справжньому. Адже в серці Анни знайшлося місце і для іншого. І в якусь мить вона вирішила, що саме цей Інший — її доля. «Я виходжу заміж за друга моєї юності Миколу Степановича Гумільова. Він любить мене вже три роки, і я вірю, що моя доля бути його дружиною. Чи люблю я його, я не знаю, але здається мені, що люблю». Під цими рядками з листа до того ж таки С. фон Штейна — дата: 2 лютого 1907 р. Враження таке, що відбувається сеанс самонавіювання: Анна віддає себе в полон фатуму. Почуття Гумільова для неї важливіші, ніж власні. «Він так любить мене, що навіть страшно», — вирішила київська гімназистка, отримуючи гумільовські листи з Парижа. Цього їй достатньо для щастя. Вона все ще чекає від фон Штейна фотографію Голенищева-Кутузова — а тим часом думає про одруження з Nicolas. Батько, може, проти шлюбу, і тоді вона втече з дому і повінчається таємно!
Фантазії в цій її грі з Долею хоч відбавляй. І підсвідомого намагання подолати власні сумніви — також. Проте час ішов, а сумніви не зникали.
У травні 1907 року Анна закінчила Фундуклеївську гімназію і наступної осені тут же, в Києві, вступила на юридичне відділення Вищих жіночих курсів при університеті Святого Володимира. Важко уявити, чим саме був зумовлений такий вибір. Ахматова згодом писала, що їй подобалися історія права й латинь, — і не більше.
Минуло ще півтора року. Сюжет її дивного, затяжного роману з Гумільовим нарешті наблизився до розв’язки. Виглядало так, що закоханий поет «вимучив» Анну своєю «страшною» любов’ю-облогою, а вона сама себе — ваганнями. Тричі — тричі! — наражаючись на її відмови, Nicolas хотів покінчити життя самогубством, і, зрештою, Анна остаточно здалася. Сталося це восени 1909 року, після літературного вечора, в якому брали участь і петербурзькі друзі Гумільова. Анна й Микола зайшли в ресторанчик поруч із нинішньою Європейською площею (стояв він на тому місці, де тепер Український дім) — і саме там вона сказала «Так», погодившись пов’язати свою долю з Гумільовим.
Украй цікава в цій історії послідовність подій.
Рівно за тиждень до вирішальної зустрічі з Анною Микола Гумільов стрілявся на дуелі з Максиміліаном Волошиним. Причиною їхнього конфлікту була, звичайно, жінка. Звали її Єлизавета Дмитрієва. У літературному Петербурзі довгий час не знали, що Дмитрієва і загадкова поетеса Черубіна де Габріак — це одна й та ж особа. Єлизаветі подобалося «крутити голови» кільком чоловікам одразу; вона навіть вирішила, що однаково любить обох. Гра серцями закінчилася пострілами біля Чорної річки, тієї самої, де колись стрілялися Пушкін із Дантесом.
Тоді, 22 листопада 1909 року, життя Гумільова й Волошина врятував щасливий випадок. Хоча — хтозна, чи то була проста випадковість. Секундант Волошина граф Олексій Толстой згодом розповідав, що фактично рятівником двох поетів був його батько, який навмисно «насипав у пістолети подвійну порцію пороху, через що посилилася віддача в момент пострілу й істотно зменшилася точність влучання»
Ну, а вже 28 листопада Микола Гумільов виступав із читанням власних поезій у залі київського Купецького зібрання. Разом з ним до Києва приїхали друзі-літератори — той-таки Олексій Толстой, Михайло Кузмин (ще один секундант у день дуелі!), Петро Потьомкін...
Чи знала про всі ці драматичні події Аня Горенко? Очевидно, знала, адже про дуель багато писалося й говорилося.
25 квітня 1910 року Анна Горенко й Микола Гумільов повінчалися в церкві Микільської слобідки за Києвом, на лівому березі Дніпра. Тоді це був Остерський повіт Чернігівської губернії. Церква була дерев’яна — невеличка, по-домашньому затишна, з вишитими рушниками над іконами (зруйнували її в 1960-ті, коли будувалася станція метро «Лівобережна»). Нікого з родичів на вінчанні не було — вони вважали цей шлюб приреченим. Та й недарма ж самі молодята подалися вінчатися подалі від зайвих очей!
Щасливий Гумільов в одному з віршів назвав Анну «чаклункою»:
Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
Передчував, що спільне життя з «чаклункою» буде сповнене несподіванок і випробувань?
Молоді поїхали в Петербург і поселилися в будинку Гумільових. А далі... пристрасне почуття поета швидко вигасло (можливо, тому, що «фортеця» була взята?). Сімейні обов’язки стали обтяжувати його, — і через півроку Микола Гумільов подався в свою улюблену Африку. На кілька місяців. «Ми надто довго були женихом і нареченою, — пояснювала згодом Ахматова. — Коли ми одружилися в 10-му році, він уже втратив свій пафос...» (Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. — М., 1997. — Ч.1. — С.187).
Її самотність давала імпульс поетичному натхненню. Коли Гумільов повернувся з Африки, він не впізнав віршів своєї дружини. Вона стала Поетом. Саме тоді, за його відсутності, було написано переважну частину віршів, які й склали першу збірку Анни Ахматової «Вечір» (1912).
...І ось у травні 1912 року Анна знову гостює на Поділлі. Два роки сімейного життя принесли їй чимало печалі. Весільна подорож за кордон швидко закінчилася — і почалися будні «розлюбленої» молодої жінки. Зрештою, вони з Гумільовим дали одне одному цілковиту свободу і сповна нею користувалися. В Анни зав’язався роман з художником Амедео Модільяні, з яким вона якось познайомилася в Парижі.
Втім, сімейний корабель продовжував плисти. Гумільови щойно повернулися з подорожі Європою. Анна чекає на дитину. На літо вона їде до родичів на Поділля. У Слобідці-Шелехівській зупиняється мовби «по дорозі», оскільки далі має їхати до кузини Марії Змунчилли в сусідній «маєток Літки». Факт цей достеменний — його засвідчила сама поетеса: «З Києва я поїхала в маєток моєї кузини — в Подільську губернію — маєток Літки» (Див.: Черных В. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой. — Ч.1. — 1889—1917. — М., 1996).
У Літках Анні являлася поетична муза. Ось один з її віршів травня 1912 року — щедрий на зорові деталі, меланхолійно-печальний за настроєм, адже ключовим у ньому є несподіваний суїцидний мотив.
***
Здесь все то же, то же, что и прежде,
Здесь напрасным кажется мечтать.
В доме у дороги непроезжей
Надо рано ставни запирать.
Тихий дом мой пуст и неприветлив,
Он на лес глядит одним окном,
В нем кого-то вынули из петли
И бранили мертвого потом.
Был он грустен или тайно-весел,
Только смерть — большое торжество.
На истертом красном плюше кресел
Изредка мелькает тень его.
И часы с кукушкой ночи рады,
Все слышней их четкий разговор.
В щелочку смотрю я: конокрады
Зажигают над холмом костер.
И пророча близкое ненастье,
Низко, низко стелется дымок.
Мне не страшно.
Я ношу на счастье
Темно-синий шелковый шнурок.
Драматургія переживання ліричної героїні тут цілком парадоксальна: смерть уявляється їй «великим торжеством», щасливим вивільненням. Голос глибоко самотньої рефлектуючої душі, якій відоме втішання стражданням, — ось що таке ці рядки, написані в Літках!
Здається, у ті ж таки дні 1912 року написався і вірш «Я научилась просто, мудро жить». У ньому, на відміну від попереднього, тріумфує вітальний настрій. Маленькі радощі буття загострюються усвідомленням минущості й тліну всього сущого, — проте які все ж таки емоційно розкішні знаки гармонії з тим, що оточує тебе тут і зараз! З небом, криком лелеки на даху, лопухами в яру, жовто-червоною китицею горобини, пухнастим котом, вогником десь удалині...
***
Я научилась просто, мудро жить,
Смотреть на небо и молится Богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу.
Когда шуршат в овраге лопухи
И никнет гроздь рябины желто-красной,
Слагаю я веселые стихи
О жизни тленной, тленной и прекрасной.
Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь
Пушистый кот, мурлыкает умильней,
И яркий загорается огонь
На башенке озерной лесопильни.
Лишь изредка прорезывает тишь
Крик аиста, слетевшего на крышу.
И если в дверь мою ты постучишь,
Мне кажется, я даже не услышу.
Мудрість простоти — саме її відкривала для себе поетеса, гостюючи на Поділлі.
18 вересня (за старим стилем) Анна Андріївна народила Льову — їхнього з Миколою Гумільовим сина. Мине час — і він стане знаменитим вченим. Книги Льва Гумільова й досі не сходять з «розвалів» «Петрівки» у тому самому Києві, де укладався крихкий, як ранній лід, сімейний союз його батька й матері.
В автобіографічних нотатках А.Ахматової, навіяних спогадами про юність записано: «всі вважають мене українкою». По батькові вона й була українкою, хоча й стала російською поетесою з татарським літературним псевдо: «Ахматова». Цілком можливо, що «голос крові» таки озивався в ній — принаймні, тут, в українській стихії Літок чи Слобідки-Шелехівської. Хіба без цього «голосу» вона змогла б так тонко відчути і перекласти «Зів’яле листя»
Зв’язки
О.С.Пушкіна з Україною
Більша частина заслання Пушкіна минула в Молдові, в
Кишиневі, проте першим пунктом його перебування на півдні став Катеринослав
(Дніпропетровськ). Побував він у Олександрівську (Запоріжжі), проїжджав через
українські причорноморські степи, був на Кубані, де мав можливість спостерігати
за життям та побутом українських чорноморських козаків. Тривалий час жив у
Криму, близько року - в Олесі. Бував також у Києві, Тульчині. Немало часу
провів у Кам'янці (нині райцентр Черкаської області).
Українські
краєзнавці підрахували, що поет здійснив 18 поїздок Україною, побував у 124
населених пунктах Чернігівської, Полтавської, Катеринославської, Херсонської,
Київської та Волинської губерній.
Взимку
1820-1821 року Пушкін, незважаючи на заборону, прибув до Києва. Софійський
собор та Києво-Печерська лавра справили на поета величезне враження, які
згодом лягли в основу сюжету поеми "Полтава". Відвідання могили князя
Олега надихнули на створення "Пісні про віщого Олега"
та написання поеми "Руслан і Людмила".
Час
південного заслання став продуктивним періодом для Пушкіна-поета. Тут він
написав чимало віршів, поеми "Кавказький бранець",
"Брати-розбійники", "Бахчисарайський фонтан", почав поему
"Цигани" й роман у віршах "Євгеній Онєгін"..
Власне
"українським твором" Пушкіна можна вважати "Полтаву".
Безперечно, цей твір, написаний у 1828 р., задумувався раніше, ще під час
перебування на півдні. Враження від України, її
природи звучать у "Полтаві". У ній Пушкін свідомо
дискутує з Байроном і особливо з Рилєєвим, які зображали Мазепу позитивно,
репрезентуючи його як борця за волю України. Пушкінська "Полтава"
уславлює суперника Мазепи — царя Петра.
Особливий
період в засланні Пушкіна — життя в Одесі. Тринадцять місяців прожив Олександр
Сергійович у цьому місті, де було створено понад 30 ліричних поезій, завершено
роботу над поемою "Бахчисарайський фонтан", написано два з половиною
розділи роману "Євгеній Онегін".
У
цьому місті Пушкін пережив високе і палке кохання до однієї жінки.
Через багато років у Петербурзі він зустріне її, і тоді з’явиться
прекрасний вірш «Я вас кохав…»(1829).
Щодо
творчих й дружніх стосунків з кращими представниками української інтелігенції,
то Пушкін був у близьких стосунках із українцями М. Маркевичем, М. Максимовичем,
Д. Бантишем-Каменським, Орестом Сомовим, допомагав Миколі Гоголю увійти в
російську літературу. Відомо, що Гоголь обожнював Пушкіна.
Цікавим
фактом є те, що дружина поета, Наталія Гончарова, була праонукою знаменитого
українського гетьмана Петра Дорошенка.
Україна в житті та творчості Михайла Булгакова
Миха́йло Опана́сович Булга́ков народився 3 (15)
травня 1891 р у Києві і був першою дитиною у сім'ї. Перше
оповідання «Пригоди Світлана» було написане, коли автору виповнилося сім років.
Сім'я часто змінювала адреси в пошуках зручніших квартир: Госпітальна, Волоська, Діонісівський
провулок, Кудрявська вулиця та інші.
Київ займав
особливе місце в житті та творчості письменника. Про це він сказав у ліричному
нарисі "Київ-місто". Андріївський узвіз, 13, де впродовж тривалого
часу мешкала родина Булгакова і де відбувалася дія "Білої гвардії" та
"Днів Турбіних", перетворено на літературно-меморіальний музей,
відомий в Європі.
Час все
розставив по своїх місцях, підтвердив слова «Рукописи не горять». Понині звуть
його люди Майстром, шанують за незламний дух свободи і правди в роки тяжкої
диктатури, пам'ятають його як людину, який розповів світові про свою любов до
міста, пронесену через все життя.
«Ах,
які зірки в Україні. От майже сім років живу в Москві, а все ж таки тягне мене
на батьківщину. Серце щемить, хочеться іноді болісно в поїзд… і туди. Знову
побачити яри, занесені снігом, Дніпро… Немає гарнішого міста на світі, ніж
Київ», — скаже в оповіданні «Я убив» доктор Яшвін, у
якому легко вгадати автора.
Гоголь
і Україна
Народився 20
березня (1 квітня за новим стилем) 1809 року в селі Великі Сорочинці(зараз
Миргородський район Полтавської області, Україна). Дитинство майбутнього
письменника минуло в селі Василівці (тепер Гоголеве) в маєтку батьків.
Навчався в
Полтавському повітовому училищі, а потім у Ніжинській гімназії вищих наук, де
вперше виступив на сцені гімназійного театру як актор і режисер-постановник
вистав «Едіп в Афінах», «Урок дочкам», «Лукавін» та багатьох інших.
У 1828 році
Гоголь переїхав до Петербурга. Все своє життя Гоголь захоплюється історією,
культурою України, що знаходить свій відбиток у його творах : «Вечори на хуторі
біля Диканьки», «Миргород», «Басаврюк, або Вечір проти Івана
Купала», « Та рас Бульба» .
«…поет і тоді
залишається національним, коли він пише про чужі події і чужі історії… Бо не мова визначає
(хто ти за національністю), а погляд…» -
так писав Микола Гоголь – людина, яка стала великим російським
письменником , але з таким глибоким українським корінням.
Україна
щиро шанує свого видатного земляка. Пам’ятники споруджені у містах і селах.
Меморіальні музеї у Сорочинцях, Миргороді, Ніжині, Києві.
«Я захоплююся
заздалегідь, коли уявляю, як закиплять труди мої в Києві. Там скінчу
я історію України й півдня Росії і напишу
всесвітню історію. А скільки зберу там легенд, повір'їв, пісень! Якими цікавими можна зробити
університетські записки, скільки можна умістити в них подробиць, цілкомнових
про сам край!».
Багато
встиг Микола Гоголь за своє коротке 43 – річне життя. Та скільки ще
залишилося недописаним.
Знайшов
своє кохання в Україні
Україна
– це справжня легенда, справжня пісня.
О.
де Бальзак
Оноре де
Бальзак - великий французький письменник,
автор грандіозної «Людської комедії» з її повістями
і романами - «Втрачені ілюзії», «Кузина Бетта», «Кузен Понс», «Розкоші і
злидні куртизанок», «Гобсек», «Шагренева шкіра», «Полковник Шабер», «Євгенія
Гранде», «Історія величі і падіння Цезаря
Білото». Та найбільш
захоплюючою є історія кохання Бальзака і
Евеліни Ганської.
У 1832 р.
письменник отримав листа, що надійшло з Одеси за підписом «Іноземка» з приводу
його роману «Тридцятирічна жінка». Авторка послання була багата польська
поміщиця Евеліна Ганська, власниця маєтку у Верхівні, поблизу
Бердичева. Письменник почав листування з жінкою, а згодом зустрівся з нею у
Швейцарії. Ганська була вродливою вельможною жінкою. Між письменником і нею
зав'язались дружні стосунки, які невдовзі переросли в справжнє кохання. Вони не
могли одружитись, адже Евеліна мала чоловіка.
«Я побачив малий Лувр,
грецьку святиню, позолочену призахідним сонцем, що височіла над долиною,
третьою долиною по дорозі від кордону», - таке залишив нам враження
про село Верхівня Оноре де Бальзак.
У 1850 році Бальзак за 5 місяців до своєї
кончини повінчався з Евеліною в Бердичеві. Одним зі свідків був граф Георг
Мнішек, з родини російської цариці Марини Мнішек. Після церемонії Бальзак
заявив Евеліні: «Ура! Я зробив те, чогоне зміг Бонапарт! .. У твоїй особі я
підкорив Росію».
Чернівці — столиця буковинського краю. Вони дали світові таких видатних людей, як Федькович, Кобилянська, Емінеску, інших відомих майстрів культури і мистецтва.
Спробуємо засвітити зірку, що належить чудовому поетові, який повернувся до нас із забуття, — Паулю Целану(справжнє ім’я Пауль Анчель).
«Упродовж тривалого часу Пауль Целан був загадкою для своїх читачів, загадкою, яка, можливо, не розгадана ще й до сьогодні. Загадкою було його життя. Загадкою було те, що він став німецькомовним поетом, хоча ріс і навчався в краї, який був заселений переважно українцями, але офіційно належав на той час до Румунії», — так пише про поета дослідник його творчості Петро Рихло.
Народився Целан у Чернівцях, 23 листопада 1920 року на вул. Василька, 5 і прожив там більшу частину свого життя.
Виріс у єврейській родині, де розмовляли переважно на івриті та німецькою, але добре володіли українською, румунською, французькою. Відвідував дитсадок, потім навчався в школі, згодом у ліцеї. Ще в дитячому віці Пауль Целан знав напам’ять чимало казок братів Грімм і буковинських легенд. А в 15 років настільною книгою поета став «Фауст» Гете.
Надзвичайно важко пережив Пауль Целан звістку про смерть батьків, які наприкінці 1942 року були депортовані в Задніпров’я і замордовані в одному з концтаборів. Ці трагічні події стали однією з провідних тем його творчості.
Головними образами у поезіях П.Целана є мати й Україна, які нероздільні для поета і за якими він болісно сумує.
Кривавила, мамо, та осінь мене,
Палив мене сніг;
Я серце шукав, щоб заплакати ним.
Знаходив я подих, ах, того літа...
Поет дивом вцілів серед кривавого хаосу Другої світової війни. По закінченні гімназії вивчав медицину у французькому місті Тур, романістику та англістику у Чернівецькому університеті. В 1948 році опинився в Парижі, там і завершив свою освіту. Став доцентом германістики в Еколь-нормаль (вища педагогічна школа), випускав свої поетичні книжечки.
Поет, який так мріяв про свою домівку, повернувся до нас із забуття. До недавнього часу ми мало що знали про Пауля Целана — тільки з початку 90-х він прийшов у нашу літературу. Поет повернувся додому, але вже у бронзі, задумливий, сумний, з ледь помітною посмішкою на губах. Цей пам'ятник на розі вулиць Головної і провулка Гребінки створив у 1992 році скульптор Іван Салевич. На будинку № 5 по вулиці Василька (нині Саксаганського) встановлено меморіальну дошку. Наші дослідники побували там і відшукали ці пам'ятні місця, віддавши шану поетові.
Пауль Целан повернувся до нас у збірці «Меридіан серця», яку випустило видавництво «Прут». Його життєвий і творчий шлях відображено в альбомі «Чернівці. 1408 — 1998». У ньому можна знайти яскраві сторінки біографії поета, його фотографії, рукописи поезій.
Досягнувши вершин слави, Пауль Целан став самогубцем: перехилився у квітні 1970 року через ажурне поруччя мосту над Сеною. Свій останній притулок поет знайшов на цвинтарі одного з паризьких передмість, неподалік від міжнародного аеропорту Орлі. Гул реактивних літаків, що доноситься з аеропорту, не стихає ні вдень, ні вночі. Парадоксальне сусідство, коли взяти до уваги, що Пауль Целан за характером своєї творчості був дуже тихим, зосередженим у-собі поетом. Але, мабуть, навіть найпотужнішим двигунам ніколи не вдасться заглушити цього щирого, довірливого поетичного голосу, меридіан якого пройшов через мільйони людських сердець. Цей голос торкнувся і нас.
Презентація завантажити
Немає коментарів:
Дописати коментар